АФФК «Sumy» АФФК «Sumy»

Іван Скіцко: «В “Урагані” погіршився мікроклімат, але я до останнього сподівався на порядність гравців, а вони цього не зрозуміли»

Главная / Новини / Іван Скіцко: «В “Урагані” погіршився мікроклімат, але я до останнього сподівався на порядність гравців, а вони цього не зрозуміли»

Найперше, із чим вийшло влучно, так це із рубрикою до цього матеріалу. Наш співрозмовник, направду, не лише гість чергового номера «МАТЧу», а по суті більше є гостем у власній домівці. Так сталося, що віднедавна він навідується сюди рідше, аніж потрібно і того б хотілося. І причини для цього вагомі. Сьогодні він працює далеченько від рідного Івано-Франківська. Можна вважати, ледь не постійно перебуває «на виїзді». Мова про нашого земляка, тренера Івана Скіцка, котрий наприкінці минулого року пристав на запрошення із Сум і очолив тамтешню футзальну команду «Food Centre-СумДУ». Цей факт, власне, став приводом та основною темою для нашої зустрічі.

Послуговуючись футзальною термінологією розділили ми нашу розмову на два двадцятихвилинні тайми чистого часу і для зручності, і щоб було як у футзалі. Та і взагалі, щоб все виглядало гармонійніше та пасувало до теми. Сьогодні пропонуємо читачам другу частину діалогу. А у першій, нагадаємо, ми торкнулися самого факту запрошення Івана Васильовича до Сум, тих чинників, котрі вплинули на його рішення дати згоду, розпитували про перші враження від нового місця роботи, від команди, зрештою, від знайомства із Сумами, як містом. Тривалий час говорили про підопічних тренера, про атмосферу у колективі, а найперше – про перебіг чемпіонату, про поєдинки, про все те, що трапилося на цьому відрізку. Здавалося, не оминали нічого важливого: нових викликів, труднощів, проблем сьогодення та перспектив майбутнього. Торкаючись у спілкуванні найрізноманітніших тем, а найчастіше, звісно, футзальних, наш співрозмовник так чи інакше кілька разів повертався спогадами до минулого, до Івано-Франківська, пригадуючи ті чи інші моменти та ситуації, щось постійно вирізняючи та порівнюючи. Ми самі тривалий час намагалися не порушувати теми, пов’язаної з «Ураганом», хоча самим, зазнаємося, ой як кортіло задати Іванові Васильовичу ряд запитань із цього приводу. Та спокуса таки виявилася для обидвох сторін настільки сильною, що не порушити цю тему ми не змогли. Бо інакше вважали, оповідь наша вийшла б неповною, залишивши післясмак недосказаності. Саме тому продовження розповіді тренера, який, вважатимемо, успішно склав зі своєю новою командою перший іспит, розпочали таки з Франківська…

– Іване Васильовичу, вже кілька разів у нашому спілкуванні Ви згадували рідний Івано-Франківськ. Виходить так, що оминути цієї теми, бодай частково, ми не зможемо…
– А від цього, направду, нікуди подітись. Коли так, тоді чому б і не поговорити…

– Для Вас приїзд до Івано-Франківська тренером іншої команди і протистояння землякам було у чомусь особливе?
– Схожих запитань і розмов тоді, ще в середині лютого, не бракувало. Хоча особливого ажіотажу чи якогось дискомфорту я не відчував. Намагався від цього абстрагуватися і просто звично виконував свою роботу. Причому хотілося зробити це якнайкраще. У жодному разі я нікому нічого не збирався доводити особисто і у команді також усвідомлювали можливості та силу «Урагану», до того ж, на власному майданчику. Повторюся, у першій половині гри нам вдалося до певної міри на рівних протистояти опоненту. Хоча це обнадіяло і коли відверто – потішило. А відчуття, емоції, спогади, коли ви про це, щось мабуть було, але у деталях вже і не згадаю…

– Скажіть тоді, що конкретно і чому у Вас не склалося в «Урагані» у ролі тренера?
– У тому, останньому для мене сезоні, ми до останнього вели суперечку за 2-3 місця в чемпіонаті і цілком здатні були вирішувати з тим складом серйозні задачі. Але із якогось часу мікроклімат всередині команди почав погіршуватися. Якісь тріщинки вже були помітні, але я сподівався, що все якось владнається. До останнього вірив у гравців, сподівався на їхню порядність і професіоналізм. Десь вичікував, бо не був схильним вживати радикальних заходів. Хоча на ту пору мав на подібні дії «добро» особисто від Олександра Бубена. Президент клубу готовий був підтримати мої рішення і дії. А мені важко було зважитися… Зрозумійте, гравцям як не як все бачилося інакше, а я не налаштований був будь-що позбавити їх роботи, заробітку. Вони ж бо мали сім’ї і дітей. Вчинити так було б не по-християнськи і не по-людськи. Так це бачилося мені, а гравці цього, на жаль, не зрозуміли. Нехай довелося вкотре вчитися на власних помилках, але це – безцінний досвід. Не шкодую. А коли що, то тепер знатиму як діяти.

– І Ви пішли з «Урагану» остаточно, хоча знаю, мали можливість таки залишитися у структурі клубу…
– Мені дійсно це пропонували. Але я б сказав, не надто наполегливо. Спершу повели мову про одне, а трохи згодом все чомусь переінакшили.

– Подейкували, що Ви не погодилися працювати дитячим тренером у Академії НФК «Ураган». Це так?
– Суть справи полягала далеко не в цьому. І навіть не у тій копійчаній зарплатні, котру пропонували, а у тому як це, власне, було зроблено, і як після того подавалося для загалу…

Якщо все дійсно так, як тоді говорилося, то згадайте, що мені практично одразу вдалося влаштуватися у ДЮФК «Надія Прикарпаття», де я навчав азам футзалу таких же точнісінько дітлахів. І працювали всі ми доволі успішно, хоча можливості тієї новоствореної приватної структури не йшли у жодне порівняння із ураганівськими академічними. Щоб розставити усі крапки над «і» скажу: у тій ситуації кожна із сторін бачила тільки те, що хотіла бачити… Фахово я нічого не втратив, а навіть більше надбав. Подібне перезавантаження стало для мене корисним.

– В якій із попередніх команд Вам було краще працювати?
– У кожній по різному. «Урагану» загалом було віддано 15 років. Вже тільки ця цифра варта уваги. І це дійсно незабутньо. У аматорських колективах «ЗПС», «Конструктиві» також було цікаво працювати. Обласний чемпіонат на ту пору був хорошого рівня. Практично усі суперники були конкурентоспроможними і достойними. «Віза Вторма», у якій мені в подальшому довелося працювати, також формувалася як боєздатний осередок саме у обласних баталіях. І звідти вже торувала собі шлях щаблями футзальної ієрархії. Загалом проєкт був вдалим, я б навіть назвав його до певної міри успішним. Команда змагалася у першій лізі на всеукраїнському рівні, здобувала нагороди. Для більш успішного просування нам тоді багато що не вистачало: в організації, у постановці роботи, в інфраструктурі, тощо. Але за підбором гравців якісного рівня – то була чи не найсильніша моя команда. Шкодую, що не найуспішніша, хоча і сьогодні переконаний – цілком могла такою стати, коли б розвиток проєкту мав продовження. Прикро, що у власників з різних причин, причому багато у чім від них не залежних, не склалося. Мені особисто дуже хочеться вірити, що «Віза» колись таки відродиться. А може то ностальгія?

Два роки перебування у «Надії Прикарпаття» стали корисними, тому що довелося зануритися у дитячий футзал, побачити те, що можливо десь і призабулося. А також багато із того, що робилося раніше – переосмислити. На кожному новому місці роботи я намагався вдосконалюватися як тренер, намагався будь-що рости фахово, накопичував знання та збагачувався досвідом. Одним словом – вчився, що тренер і має робити повсякчас.

– Втім, повернімося до Сум, до справ Вашої теперішньої команди. Як швидко вдалося адаптуватися на новому місці, призвичаїтися до міста оточення, суцільної новизни? Що виявилося найважчим?
– До сумського вояжу я практично не залишав Івано-Франківська. Навіть у пору ще гравецької кар’єри. Тому вважаю себе повністю домашнім. Зізнаюся, попервах було надзвичайно важко, передусім психологічно. Бо не вистачало звичної атмосфери, оточення, а найперше – сім’ї, котра залишилася тут. На такий мій стан якось навіть звернув увагу президент клубу «Бачу, не просто Вам тут, сумуєте».

– Як часто випадало вирватися додому?
– Принаймні раз на місяць, не частіше. Дорога не близька, особливо не наїздишся. 20 годин у дорозі із пересадкою у Києві – це таки дуже виснажливо і, повірте, відчувається. Зізнаюся, десь за місяць-півтора настільки сильно потягнуло додому, що хотілося все облишити, усім подякувати і повернутися. І коли я, здавалося, вже остаточно був готовий до такого кроку, дружині вдалося переконати у зворотному: «Ти домовлявся, погодився, тож допрацюй контракт, а далі вже вирішуй». Це і стало вирішальним, бо я дійсно є людиною слова. Так ось перетерпів і надалі вже не зважав.

– Працювати далеко від дому, направду непросто?
– Коли б я був неодружений то, мабуть, проблем у цьому плані не було б жодних. Але як для людини сімейної тривала розлука з рідними дається нелегко. Мене вже не раз запитували про те, чому в такому разі я не перевезу сім’ю до себе, у Суми. Справа у тому, що у мене вже дорослі діти, котрі навчаються у ЗВО і коледжах і зривати їх з місця просто недоцільно. Тому одразу, як я приймав пропозицію сумчан, було вирішено, що дружина і діти залишатимуться тут.

– Як облаштований Ваш побут, чи маєте вільний час?
– Для мене винаймають чудове помешкання, тож у суто побутовому плані я не маю жодних нарікань. До того ж, квартира моя неподалік нашого ігрового залу. А ще поруч є озеро і парк.

– Ви і досі відчуваєте себе приїжджим?
– Коли щось подібне і було, то лише перші 2-3 місяці. Потім я перестав на цьому зациклюватися. Адаптувався чи що. Чи то до мене звикли? Зараз навіть завів кілька цікавих знайомств. Скажу так, людина здатна звикнути до всього: до обставин; до ситуації; до оточення. Їдуть же сьогодні працювати по закордонах у різні країни. Іноді думаю, що коли б мені випало працювати за кордоном, скажімо у тих же Польщі, Угорщині чи Румунії, то єдиною втіхою ставало б те, що діставатися до рідної домівки мені, безперечно, було легше. Аніж зараз із Сум. Але на сьогодні моя робота у Сумах, моя команда «Food-Centre СумДУ», і я повинні викладатися на повну. Це нелегка праця і роботу цю я мушу робити якісно, адже до приїжджих наставників особлива увага, особливі очікування від них, до них інші вимоги. Я свідомий того, що наразі працюю у провідному ешелоні професійного футзалу, у команді, яка хоча й зараз не посідає чільних позицій, але вже й не вважається безнадійним аутсайдером. А у колективів, котрі волею долі опиняються нижче за лідерів, і роботи більше, і працювати, повірте, не завжди просто. Дасть Бог, цей колектив (зі мною, чи вже без мене) заявить про себе на повний голос. Із командою вже сьогодні рахуються. Можливо у цьому вже присутня часточка і моїх зусиль?

– Як оціните дочасну зупинку екстралігівських перегонів і вимушену карантинну паузу для команди та для себе особисто?
– Не потрапивши до чільної шістки стало зрозуміло, що на другому етапі «Food Centre-СумДУ» у будь-якому разі серйозних завдань не вирішуватиме. Та і яким повинно було бути продовження чемпіонату – отой турнір трьох невдах – ще не було до кінця зрозуміло. А тут ще й сталася зупинка змагань через карантин практично на два місяці. Прикро. Змушений був повернутися додому. Після божевільного змагального ритму і постійної напруги пауза бачилася доречною. Щоправда не гадав, що затягнеться вона так на довго. Однак для мене повернення до сім’ї, можливість так довго бути із дітьми, постійно з ними спілкуватися, трапилася ледь не вперше як від часу гравецької кар’єри, так і кар’єри тренера. Я є дуже домашньою людиною.

– Оцінюючи ситуацію вже сьогодні скажіть, а може варто продовжити чемпіонат?
– Як на мене, вважаю, що остаточно зупинивши турнір очільники АФУ дещо поквапилися. Гляньте – у другій футзальній лізі турнір таки дограли нещодавно, чемпіонат та першість у великому футболі також продовжують. Не знаю достеменно, чим керувалися приймаючи таке рішення? Можливо тодішньою непростою ситуацією, можливо фактом проведення матчів у залах безпосередньо. Вважаю, ми цілком могли догравати без глядачів, нехай навіть, припустімо, із їх мінімальною кількістю. Згадайте, останній тур, що проходив перед паузою, всі учасники так чи інакше проводили за порожніх трибун. Із послабленням карантину, і нині вважаю, варто було наважитися і рестартувати. Скільки ж там тих команд у нашому чемпіонаті.

– Ви вважаєте, що їх недостатньо?
– Коли брати до уваги непросту економічну ситуацію в нашій країні, то такої кількості наче вистачає. Але у контексті змагань. Конкурентної боротьби, інтриги, як на мене, учасників на сьогодні замало. Інший важливий чинник: у якому форматі краще проводити змагання у Екстра-лізі. Варіантів і пропозицій не бракує із кожним новим сезоном. Суперечки і поради не стихають, а число по-справжньому сильних колективів і далі не збільшується. Поточний турнір ми могли грати і у чотири кола, і якось по-іншому, але чи було б це оптимально і прийнятно? Іноді паузи в календарі були вже надто затяжними. Оптимальної формули, яка б наразі задовільнила усіх учасників знайдено не було. Сподіваюся, щось таки зміниться у кращу сторону із настанням нового сезону.

– Доводиться неодноразово чути, що одним із факторів, який істотно впливає на малу кількість учасників футзальних змагань, зокрема у Екстра-лізі, є надто великі заявочні внески для команд…
– Це дійсно важливий чинник. Але його вплив, на мою думку, дещо перебільшено. Нестабільність економіки, невпевненість у дні завтрашньому, різноманітні ризики, а ще – великі і малі кризові ситуації не дають можливості у повній мірі вкладати кошти у футзал і цим гальмують появу нових команд. Вважаю, вся справа у просуванні футзалу на ринок, власне, як продукту, його подача глядачеві-уболівальнику, його розкрутка. Ця робота ведеться і сьогодні, але вона недостатня. Навіть на аматорському рівні, на рівні областей, тут є до чого докладати зусилля, є достатньо резервів. У Європі, приміром, із цим набагато краще.

– Як гадаєте, наскільки нам зараз ще далеко у цьому питанні до тієї ж Європи?
– Коли умовно уявити собі стан нашого футзалу на сьогодні та його розвиток як 10 класів загальноосвітньої школи, то, вважаю, що нині Україна ледь проминула тільки рівень початкових класів. Однак тішать темпи, якими ми це осягаємо. А це – зайве свідчення потенціалу і можливостей нашого «школярика». Будь-що необхідно з цього скористатися.

– Чи звикли до Сум, як Вам саме місто, де буваєте найчастіше, коли випадає нагода?
– Здебільшого встиг познайомитися. Місто не більше за наш Франківськ, але за красою рідне місто – поза конкуренцією. Мабуть, тому, що рідне. Повертаючись додому тепер якось по-особливому надаю значення тому, як Івано-Франківськ щоразу змінюється у кращу сторону. Сум я ще остаточно не вивчав, але гадаю, що уже б не загубився, не заблукав. Маю достатньо вільного часу, але переважно буваю у парку та на озері поблизу яких мешкаю. А ще – на стадіоні. Він дуже гарний. Ось тут вже порівняння, на жаль, не на користь Франківська.

– Вас впізнають вже у місті?
– І знаєте, доволі часто. Вітаються, розпитують. Одразу по приїзді мене запрошували на телеефіри, на інтерв’ю і це, схоже, зробило свою справу. До того ж у Сумах є футзальні команди другої ліги України, обласні аматорські колективи. Неабиякою популярністю користуються всі гравці «Food-Centre СумДУ». Одним словом, робиться все належне для того, щоб команда стала брендом, візитівкою обласного центру.

– Чи змогли розгледіти чим пересічні сумчани різняться від нас, прикарпатців?
– Місцеві, з якими доводиться спілкуватися, кажуть, що ми ледь не в усіх питаннях схожі до населення західної Європи. Приємно чути, коли вони визнають нас, західняків, щирішими і добрішими навіть за них самих. Зате сумчани, я пересвідчився, достоту справедливі і ладні цю справедливість доводити і відстоювати. Проте підмітив у багатьох із них заздрісність, може в чомусь і зайву. Дарма думати, що тамтешній місцевий люд є менш проукраїнськи налаштований. Наш президент клубу, приміром, направду істинний патріот, яких ще варто пошукати. Гравці, наскільки я встиг зрозуміти, також. Хоча спілкуються там переважно російською. Вочевидь близькість до Росії таки впливає. І не тільки на це. Та сама близькість зараз як ніколи дає розуміння усієї серйозності того, що відбувається. Ні, воєнних дій, як таких, немає, але відчуття близькості до них нікуди не дівається. Попри звичне на перший погляд життя, переживання щодо ситуації таки помітні.

– А чи бува не замислювалися над тим, щоб тренувати команду, котра грає у великий, трав’яний футбол?
– Тепер я остаточно переконаний, що більше спрактикувався як футзальний. Але… Зважте, переважна більшість виконавців, а прикарпатські ледь не всі, прийшли у футзал із великого футболу. Моє покоління родом звідти. Та і до 2013 я ще продовжував виходити на зелені газони у командах обласного та районного аматорського рівнів. Коли б що, то дещо підучивши і згадавши, мабуть, зміг би зважитися. Основоположні принципи побудови залишаються сталими. Хочемо ми цього чи ні, але від великого футболу, від його впливу ми нікуди не подінемося. Затямив це ще тренуючи діток у структурі «Урагану» і зайвий раз переконався вже працюючи у «Надії Прикарпаття», де основою був якраз розвиток футзалу. Однак мусіли мати кілька груп з великого футболу, щоб діти на час літа не простоювали і мали ігрову практику. Не є секретом, що календар футзальних змагань у Європі і світі зараз є цілорічним, але біда у тому, що у нас сьогодні немає такої можливості регулярно виїжджати за кордон. Може з часом спеціалізовані академії на кшталт ураганівської чи інших будуть сконцентровані виключно на футзальному студіюванні азів. Хоча вважаю, у роботі варто застосовувати ті чи інші корисні елементи і напрацювання у тому чи іншому різновиді гри. І це має бути корисним.

– Для гравців завжди важливим є довіра тренера. А для наставника, в свою чергу? Чи в повній мірі Ви відчуваєте довіру до Вас у Сумах, принаймні зі сторони керівництва клубу?
– Сподіваюся на це. Хотілося б вірити, що так воно є насправді і триватиме далі. Наразі я маю всебічну підтримку і, мабуть, вагомий кредит довіри. Скажу відверто, по завершенні сезону я був налаштований все-таки залишити Суми. Але президент клубу Ігор Черненко запропонував продовжити співпрацю. Це, знову ж таки, було несподівано. Я навіть радив замість себе кандидатури інших наставників, але… «Не гоже залишати на півдорозі вже розпочате» – сказав мені президент, чим переконав остаточно. І я, знову ж таки, після нетривалих вагань, роздумів консультацій із сім’єю, погодився продовжити роботу із «Food-Centre СумДУ».

– Тож залишається побажати Вам і команді успіхів.
– Дякую щиро. Приємно відчувати увагу до моєї скромної персони. Відрадно, що земляки пам’ятають, не забувають, цікавляться. Творчих успіхів колективу «Матчу», та найкращі побажання прикарпатський уболівальникам. До нових зустрічей, сподіваюся, у скорому часі.

Він знову їде з дому, від сім’ї. Їде далеко. Повертається туди, де наразі затребуваний, щоб працювати, вдосконалюватися і вчитися. «Вік живи – вік вчися» – говорили древні. Скіцко-тренер вчиться постійно, простуючи нелегким наставницьким шляхом. Коли, буває, скаржиться, то лишень на те, що уроків цих (читай курсів, практичних семінарів, виїздів на стажування) буває мало. Та попри все вчиться він наполегливо сам і для того, щоб застосувати засвоєне на практиці та навчити цим корисним премудростям інших. Його виїзна «сесія» триває! Наскільки успішною вона буде – покаже час. Тут все залежатиме від зусиль та результатів як самого Івана Васильовича, так і його «спудеїв».

Джерело – Ігор Костюк, газета “Матч”

Поділись з друзями:


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *